Пiсня 1

Iрмос: Розсiчене жезлом море Iзраїль перейшов у давнину, як по пустелi, i, явивши образ хреста, пiдготував шлях. Тому спiваємо хвалу дивному Боговi нашому, Вiн бо прославився.


Приспiв: Милосердний Господи, почуй молитву рабiв Твоїх, що моляться Тобi.

У день смутку, що настав для нас, до Тебе, Христе Спасе, припадаючи, Твоєї милости просимо. Полегши недугу раба Твого, скажи нам, як сотнику: iди, вже здоровий отрок твiй.

Милосердний Господи, почуй молитву рабiв Твоїх, що моляться Тобi.

У благаннях i молiннях скорботно до Тебе взиваємо: Сину Божий, помилуй нас. Пiдведи з лiжка хворого, як i розслабленого, промовивши: вiзьми постiль свою, вiдпускаються тобi грiхи твої.

( Повний текст )

Боже сильний, що з милости Своєї все влаштував для спасiння роду людського. Вiдвiдай раба Свого (iм’я), що iменується християнином, зцiли його вiд усякої хвороби тiлесної i душевної, вiдпусти грiхи та вiджени грiховнi спокуси й усi напастi ворожi. Пiдведи його з лiжка хвороби та поверни святiй Твоїй Церквi здоровим душею i тiлом, щоб добрими дiлами разом з усiма людьми славив iм’я Христа Твого, бо Тобi ми славу вiддаємо, з Безпочатковим Твоїм Сином, i Святим Духом, нинi, i повсякчас, i на вiки вiкiв. Амiнь.
 

 




Поцілунки знайшла тут

 

Ґабріе́ль Хосе́ де ла Конкордія Ґарсі́я Ма́ркес, передсмертний лист

Якби на одну мить Бог забув, що я всього лише ганчіркова маріонетка, і подарував би мені шматочок життя, я б тоді, напевно, не говорив все, що думаю, але точно б думав, що говорю. Я б цінував речі, не за те, скільки вони коштують, але за те, скільки вони значать. Я б спав менше, більше б мріяв, розуміючи, що кожну хвилину, коли ми закриваємо очі, ми втрачаємо шістдесят секунд світла. Я б йшов, доки всі інші стоять, не спав, доки інші сплять. Я б слухав, коли інші говорять, і як би я насолоджувався чудовим смаком шоколадного морозива.

Якби Бог обдарував мене ще однією миттю життя, я б одягався скромніше, валявся б на сонці, підставивши теплим променям не тільки моє тіло, але і душу. Господь, якби у мене було серце, я б написав всю свою ненависть до льоду і чекав поки вийде сонце. Я б намалював мрією Ван Гога на зірках поему Бенедетті, і пісня Серрат стала б серенадою, яку я б подарував Місяцю. Я б полив сльозами троянди, щоб відчути біль їхніх шпильок і яскраво-червоний поцілунок їхніх пелюсток...

Господь, якби у мене ще залишався шматочок життя, я б не провів жодного дня, не сказавши людям, яких я люблю, що я їх люблю. Я б переконав кожну дорогу мені людину в моїй любові і жив би закоханий в любов. Я б пояснив тим, які помиляються, вважаючи, що перестають закохуватися, коли старіють, не розуміючи, що старіють, коли перестають закохуватися! Дитині я б подарував крила, але дозволив їй самій навчитися літати. Людей похилого віку я б переконав в тому, що смерть приходить не зі старістю, але із забуттям. Я так багато чому навчився у вас, люди, я зрозумів, що весь світ хоче жити в горах, не розуміючи, що справжнє щастя в тому, коли ми підіймаємося вгору. Я зрозумів, що з того моменту, коли вперше новонароджене немовля стисне в своєму маленькому кулачку палець батька, воно більше ніколи його не відпустить. Я зрозумів, що одна людина має право дивитися на іншу звисока тільки тоді, коли вона допомагає їй піднятися. Є стільки речей, яким я би міг ще навчитися у вас, люди, але, насправді, вони навряд чи стануть в нагоді, тому що, коли мене покладуть в цей чемодан, я, на жаль, вже буду мертвий. Завжди говори те, що відчуваєш, і роби те, що думаєш.

Якби я знав, що сьогодні я востаннє бачу тебе сплячою, я б міцно обійняв тебе і молився Богу, щоб він зробив мене твоїм ангелом-охоронцем . Якби я знав, що сьогодні бачу востаннє, як ти виходиш з дверей, я б обійняв, поцілував би тебе і покликав би знову, щоб дати тобі більше. Якби я знав, що чую твій голос востаннє, я б записав на плівку все, що ти скажеш, щоб слухати це ще і ще, нескінченно. Якби я знав, що це останні хвилини, коли я бачу тебе, я б сказав: Я люблю тебе і не передбачав, дурень, що ти це і так знаєш. Завжди є завтра, і життя надає нам ще одну можливість, щоб все виправити, але якщо я помиляюся і сьогодні це все, що нам залишилося, я б хотів сказати тобі, як сильно я тебе люблю, і що ніколи тебе не забуду. Ні юнак, ні старий не може бути впевнений, що для нього настане завтра. Сьогодні, можливо, останній раз, коли ти бачиш тих, кого любиш.

Тому не чекай чогось, зроби це сьогодні, оскільки якщо завтра не прийде ніколи, ти жалкуватимеш про той день, коли у тебе не знайшлося часу для однієї усмішки, одних обіймів, одного поцілунку, і коли ти був дуже зайнятий, щоб виконати останнє бажання. Підтримуй близьких тобі людей, шепочи їм на вухо, як вони тобі потрібні, люби їх і поводься з ними дбайливо, знайди час для того, щоб сказати: "мені шкода", "пробач мене, будь ласка" і "спасибі", і всі ті слова любові, які ти знаєш. Ніхто не запам’ятає тебе за твої думки. Проси у Господа мудрості і сили, щоб говорити про те, що відчуваєш. Покажи твоїм друзям, як вони важливі для тебе. Якщо ти не скажеш цього сьогодні, завтра буде таким же як вчора. І якщо ти цього не зробиш ніколи, ніщо не матиме значення. Втілюй свої мрії. Ця мить прийшла.

Ґабріе́ль Хосе́ де ла Конкордія Ґарсі́я Ма́ркес (повне ім’я, ісп. Gabriel José de la Concordia García Márquez); народився 6 березня 1927 року — всесвітньо відомий колумбійський письменник-прозаїк, журналіст, видавець і політичний діяч; лауреат Нобелівської премії з літератури 1982 року.






 

Що в тебе в руці?
- Щастя.
- Чому таке маленьке?
- Воно тільки моє. Зате яке яскраве й гарне!
- Так... Чудове!
- Хочеш шматочок?
- Напевно...
- Давай долоньку. Я поділюся.
- Ой... Воно таке тепле...
- Подобається?
- Дуже... дякую!
- Близьким людям ніколи не дякують.
- Чому?
- Вони завжди все розуміють без слів. По очах.
- А чужі?
- Чужі дякують так само чужим. Прийде час, і ти зрозумієш.
- Знаєш... Мені набагато краще, коли щастя в руці...
- Так завжди буває.
- А якщо я з кимось поділюся?
- У тебе додасться твого.
- Чому?
- Сам не знаю. Тільки потім воно стане ще теплішим.
- А руки о нього обпекти можна?
- Руки обпікають об заздрість.Об щастя їх обпекти неможливо.
- Знаєш... я знаю, з ким поділитися цим дивом.
- Я радий.
- Тоді...
- Отож би, побачимося ще. Ділися ним. Адже його скільком бракує.



 

 


donor.org.ua

На Закарпатті багато цікавого... Невицький замок недалеко Ужгорода, але на нього варто забратися :)

 


А якщо подивитися з замку вниз...





Вартісне місце, скажу я вам! ;)

От, захотілося зробити ревізію фотозбірника :)))

Знайшлася колекція їжачків:

 


Ну хіба ж вони не чудові?.. :)




Їжак, що відображає мій настрій:



манюня-гарнюня :))))))))))))))))))))



такі смішні маленькі лапки...



вухасте створіння)))))




і останнє їженятко - ось...)))



ОТ ТАКІ ЇЖАЧИНІ ФОТИ :))))))

Папа і Африка, Африррррика і Папа:)


А ще тут є Їх Високопреосвященство кардинали, які слухають папську промову... Це варто побачити ;)))))








А оц

а я все не можу відпустити тепло... як завжди, мабуть...

це ж треба було - от так взяти, і закохатися в небо...

Слоненок.
Р. Киплинг

В отдаленные времена, милые мои, слон не имел хобота. У него был только черноватый толстый нос, величиною с сапог, который качался из стороны в сторону, и поднимать им слон ничего не мог. Но появился на свете один слон, молоденький слон, слоненок, который отличался неугомонным любопытством и поминутно задавал какие-нибудь вопросы.

Он жил в Африке и всю Африку одолевал своим любопытством. Он спрашивал своего высокого дядю страуса, отчего у него перья растут на хвосте; высокий дядя страус за это бил его своей твердой-претвердой лапой. Он спрашивал свою высокую тетю жирафу, отчего у нее шкура пятнистая; высокая тетя жирафа за это била его своим твердым-претвердым копытом. И все-таки любопытство его не унималось!

Он спрашивал своего толстого дядю гиппопотама, отчего у него глаза красные; толстый дядя гиппопотам за это бил его своим широким-прешироким копытом.

Он спрашивал своего волосатого дядю павиана, отчего дыни имеют такой, а не иной вкус; волосатый дядя павиан за это бил его своей мохнатой-премохнатой рукой.
И все-таки любопытство его не унималось! Он задавал вопросы обо всем, что только видел, слышал, пробовал, нюхал, щупал, а все дядюшки и тетушки за это били его. И все-таки любопытство его не унималось!
В одно прекрасное утро перед весенним равноденствием неугомонный слоненок задал новый странный вопрос. Он спросил:
- Что у крокодила бывает на обед?
Все громко закричали "ш-ш" и принялись долго, безостановочно бить его.

Когда наконец его оставили в покое, слоненок увидел птицу коло- коло, сидевшую на кусте терновника, и сказал:
- Отец бил меня, мать била меня, дядюшки и тетушки били меня за "неугомонное любопытство", а я все-таки хочу знать, что у крокодила бывает на обед!
Птица коло-коло мрачно каркнула ему в ответ:
- Ступай на берег большой серо-зеленой мутной реки Лимпопо, где растут деревья лихорадки, и сам посмотри!

На следующее утро, когда равноденствие уже окончилось, неугомонный слоненок взял сто фунтов бананов (мелких с красной кожицей), сто фунтов сахарного тростника (длинного с темной корой) и семнадцать дынь (зеленых, хрустящих) и заявил своим милым родичам:
- Прощайте! Я иду к большой серо-зеленой мутной реке Лимпопо, где растут деревья лихорадки, чтобы узнать, что у крокодила бывает на обед.
Он ушел, немного разгоряченный, но нисколько не удивленный. По дороге он ел дыни, а корки бросал, так как не мог их подбирать.

Шел он, шел на северо-восток и все ел дыни, пока не пришел на берег большой серо-зеленой мутной реки Лимпопо, где растут деревья лихо- радки, как ему говорила птица коло-коло.
Надо вам сказать, милые мои, что до той самой недели, до того самого дня, до того самого часа, до той самой минуты неугомонный слоненок никогда не видал крокодила и даже не знал, как он выглядит.
Первый, кто попался слоненку на глаза, был двухцветный питон (огромная змея), обвившийся вокруг скалистой глыбы.
- Простите, - вежливо сказал слоненок, - не видали ли вы в этих краях крокодила?
- Не видал ли я крокодила? - гневно воскликнул питон. - Что за вопрос?
- Простите, - повторил слоненок, - но не можете ли вы сказать мне, что у крокодила бывает на обед?

Двухцветный питон мгновенно развернулся и стал бить слоненка своим тяжелым-претяжелым хвостом.
- Странно! - заметил слоненок. - Отец и мать, родной дядюшка и родная тетушка, не говоря уже о другом дяде гиппопотаме и третьем дяде павиане, все били меня за "неугомонное любопытство". Вероятно, и теперь мне за это же достается.
Он вежливо попрощался с питоном, помог ему опять обвиться вокруг скалистой глыбы и пошел дальше, немного разгоряченный, но нисколько не удивленный. По дороге он ел дыни, а корки бросал, так как не мог их подбирать. У самого берега большой серо-зеленой мутной реки Лимпопо он наступил на что-то, показавшееся ему бревном.

Однако в действительности это был крокодил. Да, милые мои. И крокодил подмигнул глазом - вот так.
- Простите, - вежливо сказал слоненок, - не случалось ли вам в этих краях встречать крокодила?
Тогда крокодил прищурил другой глаз и наполовину высунул хвост из тины. Слоненок вежливо попятился; ему вовсе не хотелось, чтобы его опять побили.
- Иди сюда, малютка, - сказал крокодил.
- Отчего ты об этом спрашиваешь?
- Простите, - вежливо ответил слоненок, - но отец меня бил, мать меня била, не говоря уж о дяде страусе и тете жирафе, которая дерется так же больно, как дядя гиппопотам и дядя павиан. Бил меня даже здесь на берегу двухцветный питон, а он своим тяжелым-претяжелым хвостом колотит больнее их всех. Если вам все равно, то, пожалуйста, хоть вы меня не бейте.
- Иди сюда, малютка, - повторило чудовище. - Я - крокодил.

И в доказательство он залился крокодиловыми слезами.
У слоненка от радости даже дух захватило. Он стал на колени и сказал:
- Вы тот, кого я ищу уже много дней. Будьте добры, скажите мне, что у вас бывает на обед?
- Иди сюда, малютка, - ответил крокодил, - я тебе скажу на ушко.
Слоненок пригнул голову к зубастой, зловонной пасти крокодила. А крокодил схватил его за нос, который у слоненка до того дня и часа был не больше сапога, хотя гораздо полезнее.
- Кажется, сегодня, - сказал крокодил сквозь зубы, вот так, - кажется, сегодня на обед у меня будет слоненок.
Это вовсе не понравилось слоненку, милые мои, и он сказал в нос, вот так:
- Не надо! Пустите!

Нос слоненка продолжал вытягиваться. Слоненок уперся всеми четырьмя ногами и тянул, тянул, тянул, а его нос продолжал вытягиваться. Крокодил загребал хвостом воду, словно веслом, а слоненок тянул, тянул, тянул. С каждой минутой нос его вытягивался - и как же ему было больно, ой-ой-ой!
Слоненок почувствовал, что его ноги скользят, и сказал через нос, который у него теперь вытянулся аршина на два:
- Знаете, это уже чересчур!
Тогда на помощь явился двухцветный питон. Он обвился двойным кольцом вокруг задних ног слоненка и сказал:
- Безрассудный и опрометчивый юнец! Мы должны теперь хорошенько приналечь, иначе тот воин в латах (он имел в виду крокодила, милые мои) испортит тебе всю будущность.
Он тянул, и слоненок тянул, и крокодил тянул.
Но слоненок и двухцветный питон тянули сильнее.

Наконец крокодил выпустил нос слоненка с таким всплеском, который слышен был вдоль всей реки Лимпопо.
Слоненок упал на спину. Однако он не забыл сейчас же поблагодарить двухцветного питона, а затем стал ухаживать за своим бедным вытянутым носом: обернул его свежими банановыми листьями и погрузил в большую серо- зеленую мутную реку Лимпопо.
- Что ты делаешь? - спросил двухцветный питон.
- Простите, - сказал слоненок, - но мой нос совсем утратил свою форму, и я жду, чтобы он съежился.
- Ну, тебе долго придется ждать, - сказал двухцветный питон. - Удивительно, как иные не понимают собственного блага.

- Благодарю вас, - сказал слоненок. - Я последую вашему совету. Теперь я отправлюсь к своим и на них испробую.
Слоненок пошел домой через всю Африку, крутя и вертя своим хоботом. Когда ему хотелось полакомиться плодами, он срывал их с дерева, а не ждал, как прежде, чтобы они сами упали. Когда ему хотелось травы, он, не нагибаясь, выдергивал ее хоботом, а не ползал на коленях, как прежде. Когда мухи кусали его, он выламывал себе ветку и обмахивался ею

А когда солнце припекало, он делал себе новый прохладный чепчик из тины. Когда ему скучно было идти, он мурлыкал песенку, и через хобот она звучала громче медных труб.
Он нарочно свернул с дороги, чтобы найти какого-нибудь толстого гиппопотама (не родственника) и хорошенько его отколотить. Слоненку хотелось убедиться, прав ли двухцветный питон относительно его нового хобота. Все время он подбирал корки дынь, которые побросал по дороге к Лимпопо: он отличался опрятностью.

В один темный вечер он вернулся к своим и, держа хобот кольцом, сказал:
- Здравствуйте!
Ему очень обрадовались и ответили:
- Иди-ка сюда, мы тебя побьем за "неугомонное любопытство".
- Ба! - сказал слоненок. - Вы вовсе не умеете бить. Зато посмотрите, как я дерусь.
Он развернул хобот и так ударил двух своих братьев, что они покатились кувырком.
- Ой-ой-ой! - воскликнули они. - Где ты научился таким штукам?.. Постой, что у тебя на носу?
- Я получил новый нос от крокодила на берегу большой серо-зеленой мутной реки Лимпопо, - сказал слоненок. - Я спросил, что у него бывает на обед, а он мне дал вот это.

- Некрасиво, - сказал волосатый дядя павиан.
- Правда, - ответил слоненок, - зато очень удобно.
С этими словами он схватил своего волосатого дядю павиана за мохнатую руку и сунул его в гнездо шершней.
Затем слоненок принялся бить других родственников. Они очень разгорячились и очень удивились. Слоненок повыдергал у своего высокого дяди страуса хвостовые перья. Схватив свою высокую тетку жирафу за заднюю ногу, он проволок ее через кусты терновника. Слоненок кричал на своего толстого дядюшку гиппопотама и задувал ему пузыри в ухо, когда тот после обеда спал в воде. Зато он никому не позволял обижать птицу коло-коло.

Отношения настолько обострились, что все родичи, один за другим, поспешили на берег большой серо-зеленой мутной реки Лимпопо, где растут деревья лихорадки, чтобы добыть себе у крокодила новые носы. Когда они вернулись назад, то больше никто уже не дрался. С той поры, милые мои, все слоны, которых вы увидите, и даже те, которых вы не увидите, имеют такие же хоботы, как неугомонный слоненок.

Вранці і вдень ще тепло, а вечори холодні... Сонечко в Києві останні дні дарує свої посмішки - наступного тижня вже почнеться справжня осінь з дощами, грозами, вітрами і коронними 10-ма градусами тепла. Київська погода щедра на різкі переміни. Мабуть тому люди тут вчаться бути витривалими - інших столиця просто зжирає, погинає в себе, а потім випльовує.
Хоча я люблю Київ. Саме тут моє серце вперше доторкнула українська історія; вузькі вулочки Подолу мають до цього безпосереднє відношення. Величний багатостраждальний Дніпро, старі церкви, бруківка, а поряд - скляні хмарочоси біля радянських споруд, архітектура яких характеризуєтся найточніше як "велична тупість" - таким я полюбила Київ...